Про розрив між усвідомленим і прожитим — та його наслідки для довіри

Про розрив між усвідомленим і прожитим.

Уявімо людину, яка приєдналася до спільноти, де пропагується певний спосіб життя — чи то клуб плавців, йога-центр або будь-яке інше середовище, в якому існує негласний кодекс цінностей. На першому етапі їй повідомляють правило: тут не курять, навіть таємно, навіть коли ніхто не бачить, не тому що це питання зовнішньої дисципліни, а тому що передбачається певне ставлення до себе і свого тіла.

Людина формально погоджується, оскільки хоче належати до групи, але внутрішньо з цим не співвідноситься, продовжуючи порушувати правило там, де її ніхто не контролює, при цьому в публічному просторі демонструючи лояльність до ідеї здорового способу життя й засудження шкідливих звичок. З погляду соціальної ролі вона «відповідає». З погляду внутрішньої цілісності — ні.

І тут важливо розуміти, що цінності не передаються через декларації, тому що декларація — це завжди рівень мови, тоді як сприйняття іншої людини, особливо емпатійно чутливої, відбувається на рівні невідповідностей між тим, що заявляється, і тим, що реально проживається.

Саме ці мікроневідповідності — у жестах, інтонаціях, способі присутності, внутрішньому напруженні — зчитуються швидше за будь-які слова й формують відчуття фальші, внаслідок чого людина відсторонюється не від самих цінностей, а від того, хто їх транслює без внутрішньої згоди.

На противагу цьому можна навести приклад людини, яка може взагалі нічого не декларувати, але живе у відносній згоді зі своїми принципами, і саме ця згода, а не відсутність формулювань, робить її присутність переконливою, оскільки цінність передається не через слова, а через проживання.

Якщо розглядати довіру в цьому контексті, стає зрозуміло, що вона не є раціональним рішенням, а являє собою результат складного внутрішнього процесу зіставлення, в якому психіка автоматично оцінює ступінь цілісності іншої людини, її внутрішню узгодженість і відповідність між заявленим і реалізованим.

Однак у значної частини людей цей механізм розпізнавання автентичності виявляється спотвореним унаслідок травматичного досвіду, хронічного напруження, захисних стратегій і особливостей структури особистості, які притуплюють чутливість до тонких відмінностей між автентичністю та імітацією. У результаті людина може логічно розуміти, що їй говорять, може погоджуватися з формулюваннями й навіть поділяти заявлені цінності на рівні переконань, але при цьому втрачає здатність емоційно розрізняти, де присутня внутрішня цілісність, а де — лише соціально прийнятна маска.

Сигнал «вірю — не вірю» або надходить у спотвореному вигляді, або взагалі не формується, і тоді довіра перестає бути результатом внутрішнього розпізнавання, перетворюючись або на наївний автоматизм, або на тотальну недовіру до всього.

При цьому важливо зафіксувати принциповий момент: усвідомлення цінності вже створює відповідальність, і якщо людина розуміє, що для неї є правильним, але систематично живе інакше, це перестає бути питанням «неготовності» й стає формою внутрішньої брехні, незалежно від того, кому вона адресована — оточенню чи самій собі. Компроміс із власною правдою може скільки завгодно виправдовуватися психологічними концепціями розвитку, але він не перестає бути розривом між усвідомленим і прожитим, а саме цей розрив і руйнує внутрішню чутливість як до себе, так і до інших.

Екзистенційний вихід із цього стану полягає не в спробі стати «правильним», відповідати нормам або посилити самоконтроль, оскільки йдеться не про поведінку, а про повернення до внутрішньої чесності, тобто до здатності визнавати реальний стан речей у собі без спроб його прикрасити, раціоналізувати або маскувати.

Йдеться про відновлення контакту з власним досвідом таким, яким він є, включно з суперечностями, слабкостями та невідповідностями, оскільки саме витіснення цих аспектів формує розрив між усвідомленим і прожитим. У юнгіанській логіці це і є робота з Тінню — з тими частинами особистості, які не вписуються в бажаний образ себе й тому витісняються зі свідомості, перетворюючись на джерело внутрішнього напруження, самообману та проєкцій.

Поки людина не визнає в собі те, що не відповідає її ціннісним деклараціям, вона змушена або раціоналізувати власні невідповідності, або компенсувати їх моральними заявами. В обох випадках ідеться не про наближення до цінностей, а про їх імітацію. Лише інтеграція Тіні, тобто прийняття реального стану речей у власній психіці без спроб його прикрасити, створює можливість не грати в цінності, а поступово до них наближатися без внутрішньої брехні.

Проблема довіри, таким чином, починається не з інших людей, а з утрати згоди людини із самою собою, з розриву між тим, ким вона є, і тим, ким вона себе називає. І поки цей розрив зберігається, жодні декларації, переконання та правильні формулювання не здатні відновити ні внутрішню цілісність, ні здатність по-справжньому трансформувати власне сприйняття й повертати цілісну довіру, засновану не на уявленнях про себе і світ, а на реальному стані речей.

Довіра не повертається через переконання, самонавіювання або коректні формулювання. Вона повертається лише тоді, коли людина перестає розігрувати образ себе й починає витримувати контакт із тим, ким вона є насправді. Поки свідомість відокремлена від витіснених аспектів особистості, довіра залишається або наївною, або зруйнованою, тому що внутрішній критерій цілісності продовжує бути спотвореним.

Саме в цьому просторі й перебуває екзистенційний підхід, який я практикую: не як абстрактну філософію і не як «м’яку» психологічну підтримку, а як дорослий інструмент роботи з реальністю людини, її внутрішніми розривами та здатністю до справжньої трансформації. Якщо звернутися до давніх традицій, ще Будда говорив про три шляхи: довгий шлях поступової еволюції, серединний шлях усвідомленої практики та шлях швидких результатів — умовно швидких, зрозуміло, в масштабах людського життя. У давніх філософіях вважалося, що цей шлях можна пройти за одне життя, тоді як інші способи потребують тисяч втілень і мільйонів років еволюції свідомості.

Екзистенційний і тантричний підходи (у термінах східних філософій) належать саме до цього третього шляху — шляху високої інтенсивності, відповідальності та ризику. Це шлях не для всіх. Він підходить лише тим, хто вже внутрішньо дозрів, хто здатний витримувати зіткнення з власною Тінню, відмову від ілюзій про себе й прямий контакт із реальністю.

Часто таким людям бракує не «мотивації» й не нових технік, а одного глибокого розуміння або одного вирішального, усвідомленого дії, щоб уся мозаїка їхнього досвіду склалася в цілісну картину. Моя робота якраз і полягає в тому, щоб супроводжувати людину в цьому процесі — не пом’якшуючи реальність, не замінюючи її психологічними втіхами, а допомагаючи відновити внутрішню цілісність, на основі якої можлива справжня трансформація сприйняття, довіри й ставлення до життя.