Україна та світ в точці перелому, з якої немає повернення.

Ця стаття написана під впливом публічного виступу Марка Карні на Всесвітньому економічному форумі в Давосі та є спробою психологічного й філософського осмислення ідей, озвучених у ньому, в контексті української реальності.

Поточна ситуація в Україні дедалі менше піддається інтерпретації в межах звичних політичних, правових та інституційних пояснень. Формальні конструкції міжнародного порядку, публічні декларації та нормативні моделі продовжують відтворюватися, однак їхня практична ефективність і пояснювальна сила послідовно знижуються. Це вказує не на окремі управлінські збої, а на більш фундаментальний процес — вичерпання попередньої форми узгодження реальності за збереження її зовнішніх атрибутів.

На цьому тлі показовою стала публічна промова Марка Карні на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, у якій аналіз трансформації міжнародного порядку було вибудувано через звернення до есе Вацлава Гавела «Сила безсилих». Важливим тут є не політичний контекст сам по собі, а обрана логіка аналізу: опис систем, що втратили внутрішню легітимність, але продовжують функціонувати завдяки ритуальному відтворенню форм, у які вже не вірять ані учасники, ані керівні структури.

Практично одночасно з цим, до ознайомлення з цим виступом, мною було написано психологічну статтю "Про розрив між усвідомленим і прожитим — та його наслідки для довіри", присвячену розриву між усвідомленим і прожитим, феномену хибної адаптації та механізмам підтримання суб’єктивної стійкості ціною внутрішнього розщеплення. Спочатку цей текст був орієнтований виключно на аналіз індивідуальної психіки, однак подальше зіставлення виявило не тематичний, а структурний збіг: обидва тексти — цей політичний і раніше написаний психологічний — описують один і той самий механізм утримання форми за втрати змісту, але на різних рівнях реальності.

В аналітичній психології подібні збіги розглядаються не як причинно пов’язані події, а як прояв єдиного напруження, що досягає точки вираження одночасно в різних площинах. Карл Густав Юнг означував такі випадки терміном «синхронічність», наголошуючи, що йдеться не про містику і не про символічний «знак», а про збіг незалежних смислових рядів, який виникає в моменти, коли попередня структура перестає бути життєздатною.

Важливо підкреслити, що в цьому випадку мова йде не про саму концепцію синхронічності як теоретичний об’єкт, а про зв’язок між двома аналітичними текстами, які виникли незалежно й описують один і той самий процес — розходження між декларованим і фактично діючим, між формою та реальним змістом. Саме цей зв’язок дозволяє розглядати те, що відбувається, не як сукупність розрізнених криз, а як прояв загального механізму, що діє одночасно на рівні особистості, суспільства та політичних систем.

Гавел і механізм «життя у брехні».

Гавел описав цей механізм задовго до нинішніх криз. Він вказував, що система утримується не тому, що в неї вірять, а тому, що більшість погоджується відтворювати її ритуали. Це робиться не з переконаності й не лише зі страху, а з міркувань безпеки, інерції та бажання не виходити за межі допустимого. Саме це він називав «життям у брехні» — станом, у якому форма зберігається навіть після втрати змісту.

Індивід і світ в одному механізмі.

Те, що зазвичай називають «політичною кризою», структурно ідентичне особистісній кризі — відмінність полягає лише в масштабі.

Рівень особистості	Рівень світу
«Я все розумію, але живу інакше»	«Ми знаємо, що правила не працюють, але робимо вигляд»
Невротична адаптація	Декларативний світовий порядок
Хибна стабільність	Ритуальна легітимність
Симптом як опора	Ілюзія правил як якір

Це одна й та сама психодинаміка, яка проявляється в різних системах.

Момент, коли ритуал перестає працювати.

Проблема будь-якої системи полягає в тому, що вона не знає, як поводитися з правдою, яка з’являється без боротьби й гасел. Коли людина в терапії каже: «Я більше не можу так жити», — це не протест і не бунт, а констатація вичерпаності адаптації. У момент, коли держави перестають удавати, що правила однакові для всіх, відбувається той самий процес — форма перестає утримувати реальність.

Чому всі медіа говорять про переломний момент.

Широке використання формулювання «переломний момент» — від офіційних джерел до авторських YouTube-каналів — відображає не узгоджену редакційну позицію, а втрату попередніх пояснювальних моделей. Аналітики різних напрямів сходяться не в оцінках, а в констатації: накопичені суперечності вийшли за межі тих рамок, у яких раніше вдавалося інтерпретувати події як продовження звичної динаміки.

Йдеться не про раптову подію, а про точку, в якій подальше пояснення реальності з опорою на старі конструкції вимагає дедалі більшої кількості припущень. У цьому сенсі те, що відбувається, є не політичним висловлюванням і не ідеологічною позицією, а психологічним діагнозом, що й пояснює рівень опору та роздратування, який він викликає.

Психіка суспільства у фазі розпаду ілюзій.

У фазі розпаду колективних ілюзій суспільна психіка демонструє реакції, подібні до процесів, що спостерігаються в індивіда під час втрати адаптаційних конструкцій. Ілюзії виконують регулятивну функцію: вони знижують тривогу та підтримують відчуття передбачуваності. У міру втрати їх відповідності реальності вони продовжують відтворюватися в ритуальній формі, що тимчасово стабілізує систему, але водночас посилює внутрішнє напруження.

На клінічному рівні це супроводжується посиленням примітивних захисних механізмів, зростанням поляризації, проєкцій і спрощених інтерпретацій. Суспільство дедалі гірше інтегрує суперечливі дані й дедалі частіше звертається до емоційно насичених пояснень, що виконують компенсаторну функцію.

Наслідок цього стану не є наперед визначеним: або відбувається інтеграція суперечностей і формування складнішої моделі реальності, або наростає дезорганізація, що супроводжується хронічною тривогою та втратою довіри до будь-яких пояснювальних систем.

Відступ.

Якщо сказати зовсім просто, то відчуття розпаду пов’язане з тим, що старий порядок більше не працює, а новий ще не з’явився. Це не момент вибору і не точка комфорту — це межа. Тут неможливо зберегти попередні форми без втрат і неможливо швидко збудувати нові. Подальший розвиток можливий лише у двох напрямах: або відкат і спрощення, або важкий і затратний перехід до іншої реальності — реальності, у якій ми всі ще ніколи не були. Цей етап неможливо обійти, прискорити чи пом’якшити — його можна лише пройти.

Те, що зараз доводиться витримувати, — справді важко, і це не перевірка на героїзм і не питання правильного налаштування. Це граничне навантаження, за якого саме виживання вже є дією. Віктор Франкл, описуючи досвід граничних умов, підкреслював: у ситуаціях, де людина не може змінити обставини, залишається лише одне — спосіб, у який вона їх витримує. Якщо іноді здається, що сил більше немає, це не означає їх відсутність; це означає, що вони йдуть на найнеобхідніше — на збереження життя і цілісності. У такі періоди не потрібно «триматися краще» або «вірити сильніше». Достатньо просто продовжувати бути — день за днем, крок за кроком.

Саме так проходять найжорсткіші межі: не завдяки натхненню, а завдяки людській витривалості. І те, що зараз переживається як межа, з часом стає точкою, з якої починається інше.