Коли жертва стає владою. Про приховану природу жертовності, психологічну симбіотику та можливість справжнього одужання.

Часть 1 и 4. Искренняя жертвенность как форма власти

Частина 1 з 4. Щира жертовність як форма влади.

Цей текст виходить у чотирьох частинах. Він виріс із питання, яке давно мене не відпускає: чому людина, розставшись із руйнівними стосунками і навіть пройшовши терапію, часом продовжує психологічно жити всередині них?

У першій частині йтиметься про те, як популярна психологія непомітно перетворилася на моральний суд, про те, чи може щира жертовність бути формою влади, і про те, що про це вже знає наука.

1. Коли психологія перетворюється на моральний суд.

Популярна психологія привчила нас пояснювати людські стосунки набором готових ярликів: нарцис, психопат, макіавеліст, аб’юзер, газлайтер, маніпулятор.

За останні десятиліття ці слова перекочували в повсякденне мовлення. Поняття, створені для вивчення конкретних рис особистості й механізмів поведінки, стали універсальним поясненням майже будь-якого руйнівного досвіду. Сьогодні досить помітити в партнера кілька неприємних рис, щоб зарахувати його до однієї з численних категорій психологічно небезпечних людей.

Самі наукові поняття при цьому сильно спрощуються. Темна тріада (нарцисизм, макіавеллізм і психопатія) — це дослідницька модель особистісних рис, а не готова класифікація кривдників. Окремі нарцисичні риси теж ще не означають нарцисичного розладу особистості. Але в масовій свідомості ці відмінності стираються.

Картина світу складається проста. Є агресор із патологічними чи морально осудними якостями, і є його жертва — той, на кого обрушився руйнівний вплив. Першого треба викрити, другого — захистити й відновити.

Насильство, звісно, існує. Є люди, які свідомо принижують, експлуатують і пригнічують інших. Є стосунки, у яких захист постраждалого і припинення насильства важливіші за все інше. Проблема починається там, де модель, потрібна для розпізнавання небезпеки, стає універсальною теорією людських стосунків, — там, де психологія перестає досліджувати і починає виносити вироки.

Складна історія двох особистостей перетворюється на історію винного і невинного. Замість психологічних механізмів описуються моральні якості учасників. Замість розуміння того, як влаштоване страждання, шукається відповідь на питання, хто в ньому винен.

Найсильніше ця тенденція помітна в популярній психологічній культурі, хоча іноді вона проникає і в консультативну практику. Приписувати її всій західній психологічній науці було б несправедливо: багато психотерапевтичних шкіл давно досліджують взаємозалежність, несвідомі конфлікти, прив’язаність і складну динаміку стосунків. І все ж спокуса замінити дослідження розподілом моральних ролей у культурі є.

Людині пропонують знайти кривдника, визнати себе жертвою, вибудувати межі й позбутися руйнівного впливу. На якомусь етапі це корисно, а іноді життєво необхідно. Але залишається питання: чи звільняється людина, розставшись з іншим, від тих психологічних механізмів, завдяки яким ці стосунки виникли, трималися чи повторювалися?

Стосунки можна припинити — і далі психологічно жити всередині них. Можна вийти з-під впливу партнера — і зробити його центральною фігурою свого внутрішнього життя. Можна бездоганно пояснювати, що інший робив неправильно, — і зовсім не розуміти, що відбувалося з тобою.

Тоді виникає небезпека, що терапія, яка мала повернути людині свободу, лише створить переконливішу версію її колишньої залежності. Партнера вже немає, а ідентичність і далі визначається через нього.

Можливо, ми надто захопилися вивченням того, хто завдає страждання, і надто мало дивимося на самого стражденного як на самостійного психологічного суб’єкта. Не як на винуватця того, що сталося, а як на складну особистість зі своїми бажаннями, страхами, несвідомими мотивами, захистами і способами будувати стосунки.

З цього і починається проблема, яка нас цікавить.

2. Чи може щира жертовність бути формою психологічної влади?

Розмірковуючи над цим, я дійшов такої думки. Найскладніший різновид психологічного маніпулювання, можливо, виникає не там, де людина свідомо бреше й удає жертву. Він виникає там, де вона настільки злилася зі своєю жертовністю, що вже не відрізняє справжнього страждання від власних механізмів контролю. Свідомо обманювати іншого їй не потрібно: психологічний захист заздалегідь переконав її саму. І якщо терапія лише підтверджує її суб’єктивний досвід, вона ризикує цю конструкцію зміцнити.

Ми звикли розуміти маніпуляцію як дію з умислом: людина домагається бажаного, приховує справжні мотиви й використовує іншого як засіб. Але психіка влаштована складніше.

Людина може справді страждати, справді вважати себе ошуканою, щиро переживати несправедливість, відкинення, брак любові. І водночас її страждання може виконувати в стосунках цілком певну функцію: викликати в іншого провину, обмежувати його свободу, створювати моральні зобов’язання, забезпечувати увагу або втримувати партнера від відходу. Сам стражденний цієї функції може зовсім не помічати.

Перед нами інша структура міжособистісного впливу, і відмінність тут принципова: щирість переживання не виключає маніпулятивної функції поведінки.

Можна припустити існування особливої форми психологічного впливу. Назвімо її поки що жертовною владою. Ідеться про ситуацію, коли власне страждання стає підставою висувати вимоги, утверджувати моральну перевагу й обмежувати автономію іншого.

Незвичайне в цій владі те, що сама людина може зовсім не переживати її як владу. Навпаки, вона може почуватися цілком безсилою якраз тоді, коли її поведінка успішно керує діями оточення. Звідси парадокс: суб’єктивне переживання безсилля не завжди означає відсутність психологічної влади.

Тут потрібна обережність. Страждання, безпорадність і залежність самі собою ще не свідчать про маніпуляцію. Вони можуть бути прямим наслідком справжнього насильства, травми чи неможливості зробити безпечний вибір. Оголошувати стражденного прихованим агресором ми не збираємося. Завдання в іншому: зрозуміти, яких функцій страждання здатне набувати всередині конкретної системи стосунків.

Тому питання «Справжня перед нами жертва чи удавана?» здається мені надто примітивним. Я поставив би інше:

Що відбувається з особистістю, коли переживання власної жертовності стає не лише частиною її досвіду, а й способом вибудовувати стосунки з іншими?

3. Жертовність як психологічна організація: що вже відомо науці

Сказати, що психологічна наука цього феномену не вивчала, було б неправильно. Окремі його сторони досліджено емпірично, і досить серйозно.

2020 року Rahav Gabay і співавтори запропонували поняття Tendency for Interpersonal Victimhood — схильність до міжособистісної віктимності [1]. Так вони назвали стійку тенденцію сприймати себе жертвою в найрізноманітніших стосунках. У її структурі дослідники виокремили чотири складники:

•          потребу у визнанні власних страждань;

•          відчуття моральної переваги;

•          брак емпатії до переживань інших;

•          нав’язливе подумки повернення до завданих образ.

Особливо показове тут поєднання моральної переваги зі зниженою емпатією. Людина може гостро відчувати будь-яку несправедливість щодо себе і водночас залишатися дивовижно глухою до страждань, яких завдає іншим. Моральне сприйняття стає асиметричним: власний біль набуває виняткового значення, а чужий відходить на другий план або вважається заслуженим.

2021 року Ekin Ok і співавтори опублікували дослідження Signaling Virtuous Victimhood as Indicators of Dark Triad Personalities [2]. Вони вивчали самопрезентацію, у якій людина водночас підкреслює свою доброчесність і своє становище жертви. Така самопрезентація виявилася пов’язаною з рисами темної тріади, передусім із нарцисизмом і макіавеллізмом. 2025 року Timothy Bates і колеги в нових дослідженнях відтворили ключові результати цієї роботи [3].

Ще одне цікаве дослідження провели Jillian Jordan і Maryam Kouchaki. У серії з 17 експериментів вони показали, що оточення нерідко вважає постраждалого від несправедливості моральнішою людиною, навіть якщо сам він поводиться так само, як усі інші [4].

Виходить, статус постраждалого може мати особливу соціальну цінність: він дає додаткову довіру, співчуття і моральну вагу. А отже, жертовна позиція за деяких обставин набуває не лише емоційної, а й соціальної функції, а разом із нею — простору для маніпулятивного використання.

З цих даних, однак, не випливає, що постраждалі від насильства схильні до маніпуляцій або що людина, яка публічно розповідає про свої страждання, має приховані цілі. Ідеться про інше: психологічна і соціальна функція жертовності може існувати незалежно від питання про реальність пережитого страждання.

Саме це й відкриває шлях до глибшого дослідження. Та сама людина може бути справді постраждалою, мати стійку жертовну ідентичність і використовувати своє страждання як засіб впливу на інших. Ці три явища не виключають одне одного, але й не збігаються.

4. Три принципово різні феномени

Щоб рухатися далі, треба розвести поняття, які масова психологічна культура часто змішує.

Перше — фактична віктимізація. Людина зазнала насильства, примусу, експлуатації чи іншої шкоди. Це характеристика подій і дій іншої людини.

Друге — жертовна ідентичність. Пережите страждання стає важливою частиною того, як людина бачить себе. Свою біографію, стосунки й спілкування з оточенням вона починає сприймати передусім крізь призму пережитої несправедливості.

Третє — функціональна жертовність. Страждання, реальне чи суб’єктивно пережите, починає виконувати в стосунках певну функцію. Через нього людина отримує увагу, визнання, підтвердження своєї моральної правоти або можливість впливати на іншого.

Головне, що ці феномени поєднуються в найрізноманітніших конфігураціях. У жертви реального насильства може не бути вираженої жертовної ідентичності. Людина зі стійкою жертовною ідентичністю може не перебувати під жодним актуальним насильством. А той, хто пережив цілком реальну несправедливість, здатен потім зробити її підставою для моральних вимог до інших.

Це не скасовує факту первинного насильства. Але дає змогу досліджувати подальше психологічне життя людини, не зводячи його цілком до пережитої події.

Саме тут, на мою думку, особливо помітна недостатність звичного поділу людей на агресорів і жертв. Статус постраждалого характеризує обставини, але не описує цілком особистість. А особистість завжди складніша за обставини, у яких опинилася.

У наступній частині — чотири жертовні позиції і те, як вони зчіплюються з характером партнера у стійкі цикли: психологічна симбіотика.

Джерела до цієї частини

Наведені дослідження підтверджують окремі психологічні механізми, описані в статті. Запропоновані типології жертовних позицій, поняття «жертовна влада», «психологічна симбіотика» в прийнятому тут значенні та «емерджентна деструктивність стосунків» залишаються робочими теоретичними конструкціями, що потребують самостійної емпіричної перевірки.

1. Міжособистісна віктимністьGabay, R., Hameiri, B., Rubel-Lifschitz, T., & Nadler, A. (2020). The tendency for interpersonal victimhood: The personality construct and its consequences. Personality and Individual Differences, 165, 110134.https://doi.org/10.1016/j.paid.2020.110134

2. Демонстрування доброчесної жертовності й темна тріадаOk, E., Qian, Y., Strejcek, B., & Aquino, K. (2021). Signaling virtuous victimhood as indicators of Dark Triad personalities. Journal of Personality and Social Psychology, 120(6), 1634–1661.https://doi.org/10.1037/pspp0000329

3. Незалежна перевірка результатів досліджень жертовної самопрезентаціїBates, T. C., Grant, C., Hobbs, L., Johnston, C., Moghaddam, S., & Sinclair, K. (2025). Virtuous victimhood as a Dark Triad resource transfer strategy. Personality and Individual Differences, 234, 112964.https://doi.org/10.1016/j.paid.2024.112964

4. Моральне сприйняття постраждалихJordan, J. J., & Kouchaki, M. (2021). Virtuous victims. Science Advances, 7(42), eabg5902.https://doi.org/10.1126/sciadv.abg5902