Коли жертва стає владою. Частина 2 з 4. Психологічна симбіотика: як два характери створюють третю реальність.

Це друга частина тексту «Коли жертва стає владою». У першій я намагався показати, що щирість страждання не виключає його маніпулятивної функції: людина може по-справжньому страждати і водночас, сама того не помічаючи, керувати через своє страждання іншим. Я запропонував назвати це жертовною владою.

Ще я розвів три явища, які масова психологія зазвичай змішує: фактичну віктимізацію (те, що з людиною зробили), жертовну ідентичність (те, якою вона стала себе через це бачити) і функціональну жертовність (ту роль, яку страждання починає відігравати в стосунках).

Тепер наступний крок. Якщо статус постраждалого не описує особистість цілком, яких форм може набувати жертовність? І що відбувається, коли вона зустрічається з характером іншої людини?

5. Попередня типологія жертовних позицій

Спробуймо описати кілька можливих форм психологічної організації жертовності.

Я навмисно називаю їх позиціями, а не типами людей. Людина не закріплена в одній психологічній категорії назавжди. У різних стосунках вона може займати різні позиції, а іноді переходить з однієї в іншу в межах одного конфлікту.

Адаптивно-залежна позиція

В її основі лежать страх утратити близькість, потреба в безпеці й прагнення уникнути конфлікту. Людина звикає пристосовуватися, поступатися, придушувати власні бажання й виправдовувати дії партнера. Так вона може зберігати зв’язок, навіть якщо сам цей зв’язок завдає страждання.

Там, де є реальний примус, така адаптація може бути захистом, і тлумачити її як згоду на насильство не можна. Але залежні способи будувати стосунки нерідко зберігаються і тоді, коли прямої загрози вже немає.

З психологічного погляду цікаве питання: чому для конкретної людини любов виявляється так тісно пов’язаною з підкоренням, а безпека — з відмовою від власних меж?

Морально-непогрішна позиція

Тут головним стає потреба підтримувати образ власної моральної бездоганності. Людина може визнавати в собі слабкості й недоліки, але не здатна визнати власну агресію чи егоїстичні мотиви в значущих стосунках. Її внутрішня рівновага тримається на протиставленні: «Я намагаюся чинити правильно, а інший завдає мені страждання».

Поступово власний біль починає слугувати доказом власної правоти. При цьому людина може цілком щиро прагнути справедливості. Тільки справедливість для неї стає не просто цінністю, а й захистом від зустрічі з власними суперечностями.

Жертовно-владна позиція

Її особливість — поєднання суб’єктивної вразливості з потребою регулювати поведінку іншого. Прямо заявити про бажання важко, тому замість «Я хочу, щоб ти вчинив так» звучить «Мені боляче, коли ти чиниш інакше».

Сказати про свій біль — цілком нормально. Але в певній конфігурації стосунків таке повідомлення починає означати, що інший зобов’язаний відмовитися від своїх потреб, аби тільки не завдати страждання. Автономія партнера приховано обмежується. Формально йому нічого не забороняють, але будь-яка його самостійність раз у раз стає приводом для морального звинувачення.

Кредитно-жертовна позиція

Тут стосунки будуються на постійній самовіддачі. Людина піклується, допомагає, поступається, відмовляється від своїх інтересів і часом робить для партнера набагато більше, ніж той чекає. Збоку це має вигляд виняткової відданості.

Але за самовіддачею іноді складається несвідоме очікування компенсації, своєрідний психологічний кредит, про який другий партнер може навіть не здогадуватися. Поки стосунки йдуть так, як очікувалося, суперечність непомітна.

А в разі фрустрації добровільна жертва починає переживатися як несправедлива втрата, і «Я стільки для тебе зробила» перетворюється на «Ти тепер зобов’язаний». Людина почувається ошуканою, хоча інший, можливо, ніколи не брав на себе тих зобов’язань, які йому тепер висувають.

Жертовність при цьому не є ознакою маніпуляції. Дослідження показують, що сам факт самовіддачі мало говорить про благополуччя стосунків: важливо, як людина її переживає. Жертва, яка приносить задоволення, пов’язана з благополуччям обох партнерів, а жертва, яку переживають як важку ціну, — з його зниженням [5]. Нас цікавить саме той момент, коли добровільний учинок перетворюється на приховану вимогу.

Ці чотири позиції не утворюють вичерпної типології. Це лише попередньо виокремлені психологічні конфігурації. Їх може бути значно більше, а запропоновані межі ще потребують окремого дослідження.

Але вже ці приклади підводять до наступного питання: що відбувається, коли різні психологічні організації вступають у взаємодію?

6. Психологічна симбіотика: коли два характери створюють третю реальність

Стосунки неможливо цілком пояснити особливостями однієї людини. Кожен приносить у них свою історію, страхи, потреби, стиль прив’язаності, звичні захисти й уявлення про любов. Але у взаємодії з’являється те, чого не було в жодній із двох особистостей окремо, — особлива динаміка стосунків.

Один партнер реагує на поведінку іншого. Його реакція змінює стан другого, а відповідь другого знову впливає на першого. Поступово складається стійкий цикл.

Назвімо це умовно психологічною симбіотикою — системою, у якій психологічні потреби, реакції й захисти двох людей взаємно впливають одне на одного й одне одного підкріплюють.

Саме поняття симбіотичних стосунків давно існує в психологічній традиції. Ми беремо його як відправну точку для конкретнішої дослідницької моделі. Нас цікавить не взаємозалежність загалом, а те, як різні психологічні конфігурації здатні породжувати стійку руйнівну динаміку.

У такій системі кожен може щиро вважати себе правим і відчувати справжнє страждання. І кожен може не помічати, як його власні захисні дії стають частиною конфлікту, що повторюється.

Однак взаємний вплив ще не означає рівної відповідальності. Якщо одна людина вдається до примусу, погроз чи систематичного контролю, це треба розглядати окремо від реакцій другої. Тому недостатньо встановити, що поведінка партнерів взаємопов’язана. Треба зрозуміти, за яких умов цей зв’язок виник і до яких наслідків він призводить.

Розгляньмо кілька можливих конфігурацій.

7. Чотири моделі деструктивного взаємозв’язку

Перша зв’язка. Той, хто контролює, — адаптивно-залежний

Один партнер прагне домінувати: визначає, як іншому можна поводитися, обмежує його автономію. Другий відповідає пристосуванням, поступками, уникненням конфліктів.

Що сильніший тиск, то помітніше підкорення. А що краще підкорення забезпечує першому бажане, то міцніше може закріплюватися його контрольна поведінка.

Динаміка тут взаємопов’язана, але це не взаємне насильство. Цілком можливо, що перший використовує реальні погрози й примус, а другий пристосовується заради власної безпеки.

Для нашої концепції ця зв’язка принципова: вона показує, чому психологічний взаємозв’язок треба відрізняти від моральної симетрії. Розуміння залежних механізмів постраждалого може допомогти йому відновитися, але відповідальності за чужий примус на нього не перекладає.

Друга зв’язка. Той, хто знецінює, — морально-непогрішний

Уявімо двох людей, дуже чутливих до власної самооцінки.Перший захищає її зверхністю. Йому треба довести свою інтелектуальну, емоційну чи соціальну спроможність, і нерідко він робить це, знецінюючи партнера. Другий захищає самооцінку моральною бездоганністю. Відкрито домінувати він не обов’язково прагне: його позиція будується на переконанні у власній порядності і в тому, що з ним поводяться несправедливо.

Перший знецінює, другий відповідає моральним звинуваченням. Звинувачення посилює захисну агресію першого, а нова агресія стає ще одним доказом правоти другого. Поступово обидва отримують підтвердження своїх уявлень: один переконується, що партнер нерозумний або надто емоційний, інший — що перший жорстокий і не вміє любити.

У цьому й парадокс. Кожному з них поведінка іншого може ставати необхідним підтвердженням звичної організації власного «Я». Не тому, що вони свідомо хочуть продовжувати конфлікт, а тому, що конфлікт відтворює знайому систему психологічних координат.

Третя зв’язка. Той, хто віддаляється, — жертовно-владний

Одному партнерові потрібна автономія, і за емоційної напруги він віддаляється. Інший сприймає дистанцію як відкинення і загрозу стосункам. Він починає демонструвати своє страждання, вимагати уваги, пояснень, підтвердження почуттів. Перший відчуває дедалі більший тиск і віддаляється ще більше, а другий бачить у новій дистанції доказ того, що любові немає.

Виходить цикл: дистанція — тривога — вимога близькості — ще більша дистанція.

Такі процеси описано в дослідженнях комунікаційного патерну demand–withdraw («вимога — віддалення»), а його зв’язок із тривожною прив’язаністю підтверджують лонгітюдні дослідження пар [6; 12].

Нас же цікавить додаткова можливість. За певних умов переживання страждання стає підставою для того, щоб обмежувати чужу свободу. Людина ніби каже партнерові: «Ти маєш право чинити самостійно, але твоя самостійність завдає мені болю, і відповідальність за нього — на тобі». Так виникає особлива форма емоційного контролю.

При цьому й партнер, який віддаляється, може використовувати віддалення як покарання. Тому про реальну функцію поведінки не можна судити лише з її зовнішньої форми.

Четверта зв’язка. Той, хто опікає, — кредитно-жертовний

Це особливо тонка конфігурація.Одному партнерові важливо бути сильним, компетентним, потрібним, відчувати, що він здатен забезпечити, захистити й розв’язати проблеми іншого. Другий будує свою цінність на самовідданості, турботі й винятковій відданості.

Спочатку стосунки можуть здаватися майже ідеальними: один отримує підтвердження своєї сили, інший — своєї моральної та емоційної значущості. Але з часом турбота першого може перерости в опікання, а самовіддача другого — у приховану систему вимог.

Один ніби каже: «Без мене ти не впораєшся». Інший відповідає: «Після всього, що я для тебе зробила, ти не маєш права так чинити».

Зовні обидва й далі говорять мовою любові, але психологічно між ними точиться боротьба двох способів контролю. Перший керує через власну незамінність, другий — через накопичений борг.

І найцікавіше, що ніхто з них не обов’язково усвідомлює те, що відбувається, як маніпуляцію. Обидва можуть бути цілком певні в щирості своєї любові.

Ці зв’язки — лише початок

Чотири моделі не вичерпують можливого і не є остаточними. У реальних стосунках трапляються десятки поєднань рис, акцентуацій, захистів і способів емоційної регуляції. В одній парі може водночас діяти кілька конфігурацій.

Партнер може опікати в одній ситуації, віддалятися в іншій і займати морально-непогрішну позицію в третій. З часом ролі змінюються.

Тому йдеться не про механічне поєднання фіксованих типів, а про динамічну систему стосунків. Моделі лише приблизно показують, як психологічні механізми можуть підкріплювати одне одного. Їхнє завдання — відкрити простір для дослідження, а не закрити його новою класифікацією.

8. Коли насильство не було початковим наміром

Тепер треба розглянути ще складніший випадок. Ми звикли думати, що за руйнівною поведінкою обов’язково стоїть бажання завдати страждання. Але так буває далеко не завжди.

Уявімо двох психологічно складних, соціально адаптованих людей. Діагностованих розладів особистості в них немає. Обидва здатні до емпатії, рефлексії, турботи, професійної та соціальної відповідальності. Їхні стосунки починаються зі щирої взаємної прихильності.

Один прагне близькості, але дуже боїться відкинення. Інший хоче любові, але болісно переживає будь-яке обмеження своєї свободи. Перший домагається більшої емоційної визначеності. Другий сприймає це як тиск і віддаляється.

Перший посилює вимоги, другий починає захищатися роздратуванням, знеціненням чи мовчанням.

Кожна нова реакція болісніша за попередню. Поступово з’являються звинувачення, приниження, емоційні покарання, спроби контролювати іншого. Але якщо повернутися до початку стосунків, може виявитися, що ніхто з них не збирався завдавати шкоди.

Руйнівна якість виникла в процесі взаємодії їхніх психологічних захистів.

Це дає змогу припустити існування феномену, який ми умовно назвемо емерджентною деструктивністю стосунків. Під ним можна розуміти таку динаміку, за якої стійкий руйнівний патерн народжується із взаємного підкріплення психологічних реакцій, а не обов’язково з початкового наміру однієї людини зашкодити іншій. Термін поки що робочий.

Тут важливо відрізняти деструктивний конфлікт від насильства. Не всяке завдане емоційне страждання є психологічним насильством. Конфлікт, несумісність потреб і невдала комунікація самі собою насильством не стають. Але й відсутність початкового злого умислу насильницьких дій не виправдовує. Людина може не прагнути зруйнувати партнера і все ж нести відповідальність за систематичні приниження, погрози чи примус.

Дослідження Michael Johnson і подальші огляди показують, наскільки важливо розрізняти ситуативне насильство, що виникає під час ескалації конфліктів, і стійкі системи примусового контролю [7]. Огляд Machado, Sousa і Cunha 2026 року, у якому проаналізовано 82 рецензовані статті, показує, наскільки по-різному дослідники підходять до двостороннього насильства і чому треба враховувати контекст, мотиви й асиметрію наслідків [8].

Наша гіпотеза перебуває поруч із цими дослідженнями, але з ними не збігається. Нас цікавить ширший процес: як несвідомі захисти двох особистостей породжують руйнівну організацію стосунків, якої жоден із них не планував.

Звідси фундаментальний висновок. Іноді джерело психологічного руйнування

неможливо повністю зрозуміти, досліджуючи кожного партнера окремо. Треба досліджувати саму структуру їхньої взаємодії.

Це не скасовує особистої відповідальності за вчинки. Але пояснює, чому взаємне страждання часом і далі відтворюється, навіть коли обидва щиро хочуть його припинити.

У третій частині — чому, розставшись, ми знову потрапляємо в схожі стосунки і що насправді повторюємо.

Джерела до цієї частини

Наведені дослідження підтверджують окремі психологічні механізми, описані в статті. Запропоновані типології жертовних позицій, поняття «жертовна влада», «психологічна симбіотика» в прийнятому тут значенні та «емерджентна деструктивність стосунків» залишаються робочими теоретичними конструкціями, що потребують самостійної емпіричної перевірки.

5. Самовіддача і благополуччя романтичних стосунківRighetti, F., Sakaluk, J. K., Faure, R., & Impett, E. A. (2020). The link between sacrifice and relational and personal well-being: A meta-analysis. Psychological Bulletin, 146(10), 900–921.https://doi.org/10.1037/bul0000297

6. Цикли вимог і емоційного віддаленняSchrodt, P., Witt, P. L., & Shimkowski, J. R. (2014). A meta-analytical review of the demand/withdraw pattern of interaction and its associations with individual, relational, and communicative outcomes. Communication Monographs, 81(1), 28–58.https://doi.org/10.1080/03637751.2013.813632

7. Типологія насильства і примусового контролюJohnson, M. P. (2006). Conflict and control: Gender symmetry and asymmetry in domestic violence. Violence Against Women, 12(11), 1003–1018.https://doi.org/10.1177/1077801206293328

8. Двостороннє насильство і складність взаємодії партнерівMachado, A., Sousa, M., & Cunha, O. (2026). Defining bidirectional violence in intimate relationships: A scoping review of conceptual and operational challenges. Trauma, Violence, & Abuse. Опубліковано онлайн 29 липня 2026 року.https://doi.org/10.1177/15248380261462179

12. Прив’язаність, комунікація і динаміка романтичних стосунківLefebvre, A.-A., et al. (2026). The role of communication in romantic attachment and relationship satisfaction: A dyadic longitudinal study. Journal of Marital and Family Therapy, 52(2), e70127.https://doi.org/10.1111/jmft.70127