Коли жертва стає владою. Частина 3 з 4. Чому ми повторюємо ті самі стосунки

Це третя частина. Досі йшлося про те, що відбувається між двома людьми. Я описав кілька жертовних позицій — адаптивно-залежну, морально-непогрішну, жертовно-владну і кредитно-жертовну — і те, як вони зчіплюються з характером партнера у стійкі руйнівні цикли. Таку систему взаємного підкріплення я назвав психологічною симбіотикою. А випадок, коли руйнівність народжується із зустрічі захистів, хоча ніхто не збирався шкодити, — емерджентною деструктивністю стосунків.

Почну з ще одного, найнепомітнішого варіанта такої динаміки. А потім поверну погляд усередину: Чому ми повторюємо ті самі стосунки, чому через кілька років людина опиняється майже в тій самій історії, тільки із зовсім іншим партнером? І що насправді вона повторює?

9. Найнепомітніша маніпуляція — там, де немає очевидного лиходія

У прикладах цієї статті самовіддану позицію частіше займає жінка. Це не твердження, що жертовність — «жіноча» риса. Дослідження не знаходять стійкої різниці між чоловіками й жінками в самій схильності бачити себе жертвою, але фіксують різницю в її формах: у жінок частіше трапляються залежні й пасивні варіанти, у чоловіків — активні й агресивні [14; 15]. Описана тут дбайливо-жертовна позиція ближча до першого, тому й приклади такі. У чоловіків ті самі механізми працюють, тільки в іншій оболонці.

Особливо цікаві стосунки людей зі складною психологічною організацією. Маніпуляції тут можуть бути настільки тонкими, що їх майже не помічають ні самі учасники, ні оточення.

Уявімо жінку, яка будує стосунки через турботу. Вона уважна, емоційно залучена, готова допомагати, поступатися й підтримувати. Чоловік цінує її турботу, але не завжди може або хоче відповідати такою самою самовіддачею.

Поступово жінка починає відчувати брак взаємності. Але за цим відчуттям можуть стояти неузгоджені очікування, яких вона ніколи прямо не висловлювала.

Вона добровільно відмовилася від якихось можливостей, а тепер сприймає цю відмову як жертву, яку чоловік зобов’язаний компенсувати. Він опиняється боржником за зобов’язаннями, про які не знав. Коли чоловік цим очікуванням не відповідає, жінка переживає справжнє розчарування. І тут може відбутися найважливіше психологічне перетворення: добровільна самовіддача починає сприйматися як вимушена жертва.

Нездійснене очікування переживається як зрада, відмова партнера — як доказ його егоїзму, власна фрустрація — як свідчення заподіяної несправедливості.

Цілком можливо, що жінка справді страждає. Але якщо вона не бачить початкового прихованого контракту, їй майже неможливо розглянути інше пояснення того, що відбувається. Тоді будь-яка спроба чоловіка захистити свої межі стає для неї новим підтвердженням його жорстокості. Складається система інтерпретації, яка сама себе підтверджує.

Не можна оминати й іншої можливості. Чоловік справді міг користуватися її турботою, заохочувати її самовідданість, обіцяти взаємність, а потім відмовитися від зобов’язань. Тоді її відчуття несправедливості має цілком реальні підстави.

За однаковою зовнішньою картиною можуть стояти різні психологічні процеси.

Тому завдання дослідження не в тому, щоб наперед установити, хто маніпулює, а в тому, щоб відновити реальну історію того, як складалися очікування, зобов’язання, рішення й реакції обох партнерів. Це робить психологічну роботу набагато складнішою за просте призначення ролей.

10. Чому людина відтворює ті самі стосунки?

Тепер постає наступне питання. Припустімо, руйнівні стосунки закінчилися. Людина розлучилася з партнером, пережила розрив, отримала психологічну допомогу. Чому ж через кілька років вона часом опиняється майже в тій самій емоційній ситуації, тільки із зовсім іншою людиною?

2019 року Matthew Johnson і Franz Neyer опублікували дослідження 554 учасників, які змінили романтичного партнера [9]. Із семи вивчених характеристик стосунків п’ять виявилися досить стійкими, зокрема задоволеність і деякі особливості конфліктної взаємодії. Того самого року Yoobin Park і Geoff MacDonald показали в Proceedings of the National Academy of Sciences, що особистісні характеристики колишніх і нових партнерів однієї людини помітно схожі [10].

Несвідомого відтворення насильства ці дослідження не доводять. Але вони дають змогу поставити важливе питання: чому зміна партнера не завжди помітно змінює самі стосунки? Можливо, річ не лише в тому, що людина обирає схожих людей. Вона може переносити в новий зв’язок звичні способи сприйняття, емоційного реагування й організації близькості. Той, хто звик заслуговувати любов, особливо гостро реагує на емоційну недоступність партнера. Той, хто боїться відкинення, бачить загрозу стосункам у звичайній потребі іншого побути на самоті. Той, хто постійно потребує визнання своєї значущості, може мимоволі створювати ситуації, де партнер змушений знову і знову доводити йому любов.

Так запускається процес, що сам себе підтверджує. Людина очікує відкинення і поводиться так, щоб йому запобігти. Її дії створюють напругу й дистанцію. А дистанція, що виникла, підтверджує початкове очікування. Але я запропонував би піти далі. Можливо, людина відтворює не стільки саме страждання, скільки певний спосіб бути собою, усередині якого страждання займає стійке місце.

11. Стосунки як спосіб підтримувати власне «Я»

Уявімо чоловіка, який постійно допомагає партнерці: втручається, розв’язує її проблеми, бере на себе її труднощі. Зовні це одна картина, але за нею можуть стояти зовсім різні внутрішні процеси. Це може бути зріле співчуття: він бачить реальну загрозу і діє, щоб запобігти серйознішим наслідкам. Тут немає жодної патології. Це може бути нездатність витримати чужий біль, коли страждання іншого стає нестерпним для нього самого і допомога насамперед знімає його власну напругу. Дослідники емпатії давно розрізняють ці два стани: співчуття, звернене до іншого, і емпатичний дистрес, звернений до себе [16; 17]. А може бути й третє: його цінність у власних очах тримається на тому, що він потрібен.

Розрізнити їх допомагає просте питання: що відбувається з ним, коли партнерка стає самостійною або відмовляється від допомоги? Той, хто співчуває, відчуває полегшення: небезпека минула, його участь більше не потрібна. Той, хто не витримує чужого болю, тривожиться, поки не може нічого зробити. Той, чия цінність тримається на потрібності, відчуває напругу й порожнечу, бо зникає звичний спосіб підтверджувати власну значущість. Така людина може несвідомо підштовхувати стосунки назад до тієї конфігурації, де її допомога знову потрібна. Є й друга ознака: чи поважає допомога вибір іншого, чи нав’язується йому.

Схожа неоднозначність є і в іншому прикладі. Уявімо жінку, яка любить через самовіддачу. Її турбота може бути вільним вираженням любові: вона віддає, бо хоче, і не веде рахунку. Але вона може й будувати весь образ себе довкола виняткової самовідданості. Тоді пропозиція партнера вибудувати рівноправні стосунки, де кожен сам відповідає за свої бажання й потреби, переживається не як звільнення, а як знецінення її любові. Адже якщо любов більше не вимагає жертви, що станеться з образом себе, збудованим на самовіддачі? Критерій той самий: жінка, яка любить вільно, прийме рівноправність спокійно, а та, чия ідентичність тримається на жертві, відчує загрозу.

Нас цікавлять саме ці останні випадки, і тут ми стикаємося з дуже складним механізмом. Інша людина стає не просто об’єктом любові, а необхідним елементом підтримки певної організації власного «Я». Тоді розставання означає не лише втрату партнера. Воно може руйнувати звичний спосіб сприймати самого себе. Саме тут психоаналітична ідея повторення набуває особливого сенсу.

Повторюватися може не тільки травматичне переживання чи знайома модель стосунків, а й сама структура ідентичності. Людина знову і знову створює обставини, у яких може бути тим, ким звикла себе вважати:

сильним рятівником,невизнаним генієм,самовіддано люблячим,несправедливо скривдженим,морально бездоганним. У цих ролях може полягати чимала психологічна вигода, навіть якщо самі стосунки сповнені страждання. Ця вигода не обов’язково усвідомлюється і зовсім не означає свідомого прагнення болю.

Радше звична організація особистості здатна зберігатися, попри свою руйнівність.

І тоді відмова від повторення вимагає не просто змінити поведінку. Вона може вимагати змінити саму психологічну ідентичність.

12. Сильне потрясіння як можливість психологічної трансформації

Уявімо людину, яка переживає серйозне життєве потрясіння. Руйнуються важливі стосунки, зникає звична картина майбутнього. Вона виявляє, що уявлення, якими керувалася багато років, більше не допомагають зрозуміти, що відбувається. Вона відчуває біль, тривогу, розгубленість, а іноді й відчай.

У такий момент виникає дуже сильна потреба негайно повернути визначеність. Психіці потрібне пояснення. Невизначеність болісна, бо людина перестає розуміти й іншого, і себе, і сенс того, що сталося. Тут з’являється спокуса взяти готову конструкцію: «Він нарцис, тому все так і сталося».«Вона маніпуляторка, тому я страждав».«Я жертва, а інший у всьому винен». Або протилежну: «У всьому винен я».

На перший погляд ці пояснення зовсім різні. Але за певних обставин вони виконують ту саму захисну функцію — передчасно зупиняють дослідження. Перша конструкція може звільняти від потреби дивитися на власні несвідомі мотиви. Друга створює ілюзію повного контролю: якщо винен я, то все залежало від мене. А справжнє розуміння може виявитися складнішим за обидві схеми.

Звідси головне терапевтичне завдання: не залишити людину в невизначеності, а допомогти їй набути здатності витримувати її достатньо довго, щоб з’явилася можливість побачити те, що відбувається, поза межами звичних психологічних захистів.

Відмінність тут принципова. Невизначеність сама собою терапевтичної цінності не має: вона здатна руйнувати, дезорганізовувати, посилювати тривогу. Але в достатньо безпечному просторі вона може стати необхідною умовою глибокого переосмислення.

Тут доречно згадати психоаналітичну традицію, зокрема думку Вілфреда Біона про здатність витримувати фрустрацію і невизначеність [13]. Близьку настанову можна знайти в терапії, що ґрунтується на менталізації, яку розробили Пітер Фонагі та Ентоні Бейтман. Один із її головних принципів — досліджувати психічні стани, свої і чужі, не будучи наперед певним, що нам уже відомі всі мотиви іншого [11].

Адже пояснити поведінку іншого ще не означає її зрозуміти. Людина може побудувати дуже переконливу психологічну теорію свого партнера і при цьому не помітити, що ця теорія обслуговує її власні захисти. Тому тимчасова відмова від остаточних пояснень іноді відкриває простір для нового розуміння.

Однак відмова від передчасних інтерпретацій не означає відмови від очевидних фактів. Якщо людина зазнає погроз, примусу чи насильства, терапевтична невизначеність не повинна заважати захисту і визнанню того, що відбувається.

13. Побачити власне життя в об’ємі

Мені здається, тут міститься один із центральних сенсів глибинної психотерапії. Людина повинна отримати можливість пережити своє потрясіння, не перетворюючи його одразу на обвинувальний вирок будь-кому, зокрема й собі.

Побачити, що інший міг учинити жорстоко, але не зводиться до своєї жорстокості. Що власна любов могла бути щирою і водночас містити залежність і приховані вимоги. Що пережите страждання реальне, але саме собою ще не дає повного знання про причини того, що сталося. Що можна постраждати від чужих дій і при цьому залишатися людиною зі складною психологічною організацією, яку ще належить зрозуміти.

Для цього потрібна готовність вийти з однобічного прочитання власної історії. Не для того, щоб виправдати іншого, і не для того, щоб знайти в собі додаткову провину, а щоб побачити те, що відбувалося, в об’ємі. Таку готовність не можна викликати ззовні: вона з’являється тоді, коли бачити стає стерпно.

Зрозуміти не тільки те, що робив партнер, а й те, якого значення його дії набували для власної особистості. Які очікування існували ще до конфлікту. Які бажання не висловлювалися відкрито. Які страхи визначали реакції. Які захисти вмикалися в найболісніші моменти. Що людина намагалася зберегти за допомогою цих стосунків. І чому певна конфігурація взаємодії стала для неї такою значущою.

Таке дослідження не обов’язково приведе до виявлення «власного внеску» в насильство. Іноді найважливішим відкриттям буде розуміння того, наскільки обмеженим був вибір і які способи пристосування допомогли людині вижити. Але й тоді завдання відновлення суб’єктності залишається.

Людина повинна отримати можливість перестати бути винятково об’єктом того, що сталося, і знову стати суб’єктом власного життя.

При цьому відновлення суб’єктності не дорівнює відновленню ілюзії повного контролю. Навпаки, воно може включати визнання того, що багато чого в житті ніколи не залежало і не залежатиме повністю від нас. Але в межах своєї свободи людина здатна поступово змінювати те, як вона сприймає, реагує і обирає.

14. Чому одного усвідомлення недостатньо?

Припустімо, людина виявила, що все життя прагнула заслужити любов. Вона зрозуміла, що особливості її прив’язаності пов’язані з ранніми стосунками, навчилася помічати свою тривогу і може пояснити, звідки береться потреба у визнанні. Але під час наступного знайомства вона знову будує стосунки так, що вся її самооцінка залежить від того, чи обере її емоційно недоступний партнер.

Що змінилося? Розуміння, безперечно, з’явилося. Але фундаментальна організація стосунків може залишитися майже такою, як була. Тут виявляється ще один парадокс. Психологічна обізнаність сама здатна ставати способом захисту від справжньої зміни.

Людина тепер чудово знає, чому страждає, уміє пояснювати свої реакції, знайома з психологічними теоріями — і продовжує жити за колишнім сценарієм. Можливо, тому, що знати про себе і змінити спосіб свого існування — зовсім різні процеси.

Тому я запропонував би змінити сам критерій терапевтичного результату. Питати не лише: «Чи зрозуміла людина причини своїх проблем?» А й: Чи з’явилися в неї нові психологічні можливості, яких раніше не було?

Наприклад, чи здатна вона переживати відмову, не перетворюючи її на доказ власної нікчемності. Чи може витримувати емоційну дистанцію іншого без непереборної потреби негайно відновити близькість. Чи здатна піклуватися, не перетворюючи турботу на прихований борг. Чи може виявити в собі агресію, не руйнуючи при цьому уявлення про себе як про гідну людину. Чи вміє визнавати несправедливість щодо себе, не роблячи її центром усього подальшого життя.

І, мабуть, найскладніше: чи здатна вона визнати право іншого не відповідати її очікуванням, а за собою — право не залишатися в стосунках, які їй не підходять.

Психологічна трансформація виявляється не стільки в новому поясненні минулого, скільки в появі свободи інакше реагувати на обставини, які раніше майже неминуче викликали звичні реакції.

Тут і відкривається можливість нового життя. Не як заперечення колишнього досвіду, а як звільнення майбутнього від потреби знову і знову відтворювати минуле.

У завершальній частині — межа між любов’ю і залежністю, різниця між порятунком і одужанням і межа методу: що робити, коли побачити неможливо.

Джерела до цієї частини

Наведені дослідження підтверджують окремі психологічні механізми, описані в статті. Запропоновані типології жертовних позицій, поняття «жертовна влада», «психологічна симбіотика» в прийнятому тут значенні та «емерджентна деструктивність стосунків» залишаються робочими теоретичними конструкціями, що потребують самостійної емпіричної перевірки.

9. Повторення характеристик стосунків під час зміни партнерівJohnson, M. D., & Neyer, F. J. (2019). (Eventual) stability and change across partnerships. Journal of Family Psychology, 33(6), 711–721.https://doi.org/10.1037/fam0000523

10. Схожість особистісних характеристик колишніх і нових партнерівPark, Y., & MacDonald, G. (2019). Consistency between individuals’ past and current romantic partners’ own reports of their personalities. Proceedings of the National Academy of Sciences, 116(26), 12793–12797.https://doi.org/10.1073/pnas.1902937116

11. Менталізація, невизначеність і психотерапевтична позиціяBateman, A., & Fonagy, P. (2010). Mentalization based treatment for borderline personality disorder. World Psychiatry, 9(1), 11–15.https://doi.org/10.1002/j.2051-5545.2010.tb00255.x

13. Здатність витримувати фрустраціюBion, W. R. (1962). The psycho-analytic study of thinking. International Journal of Psycho-Analysis, 43, 306–310. (З 1967 року публікується під назвою «A theory of thinking».)

14. Гендер і схильність до міжособистісної віктимностіPrathipaasri, D. (2023). Interpersonal victimhood and perceived stress among young adults. International Journal of Indian Psychology, 11(3), 186–196.https://doi.org/10.25215/1103.016

15. Гендерні відмінності у формах віктимної поведінкиКуравська, Н. В., Лукеча, І. М., & Гошків, В. В. (2021). Гендерні особливості схильності до віктимної поведінки студентів закладів вищої освіти. Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Психологія, 4, 45–50.

16. Емпатія та особистий дистрес як різні емоціїBatson, C. D., Fultz, J., & Schoenrade, P. A. (1987). Distress and empathy: Two qualitatively distinct vicarious emotions with different motivational consequences. Journal of Personality, 55(1), 19–39.https://doi.org/10.1111/j.1467-6494.1987.tb00426.x

17. Емпатія і співчуттяSinger, T., & Klimecki, O. M. (2014). Empathy and compassion. Current Biology, 24(18), R875–R878.https://doi.org/10.1016/j.cub.2014.06.054