Коли жертва стає владою. Від ситуативного порятунку до повноцінного життя. Частина 4 з 4.

Це завершальна, четверта частина. У третій ми дійшли до, мабуть, головної думки всього тексту. Від ситуативного порятунку до повноцінного життя. Людина повторює не стільки саме страждання, скільки певний спосіб бути собою, усередині якого страждання займає стійке місце. Партнер тоді потрібен не просто як кохана людина, а як опора для звичного образу себе: сильного рятівника, самовіддано люблячого, несправедливо скривдженого. І розставання означає вже не лише втрату іншого.

Там само я сказав, що одного розуміння своїх механізмів замало. Зміна видна не в новому поясненні минулого, а у свободі інакше реагувати на те, що раніше майже неминуче викликало звичні реакції.

Залишилося кілька питань, без яких усе це було б неповним. Де межа між любов’ю і залежністю? Чим тимчасовий порятунок відрізняється від одужання? І що робити, якщо людина побачити себе інакше не може?

15. Де пролягає межа між любов’ю і психологічною залежністю?

Тепер ми підходимо до питання, без якого концепція ризикує виявитися однобічною. Якщо інша людина може ставати психологічною функцією власного «Я», чи не означає це, що будь-яка любов неминуче містить елемент використання іншого?

У певному сенсі — так. Ми справді потребуємо одне одного. Особистість формується в стосунках, а визнання, любов, підтримка й емоційна близькість багато в чому визначають наше психологічне благополуччя. Тому залежність від іншого сама собою не є патологією.

Питання про повну емоційну самодостатність при цьому залишається відкритим. Можливо, вона існує, але не як відстороненість, а як свобода. Свобода бути в стосунках, не прив’язуючи себе лише до них. Або жити поза стосунками і не почуватися через це неповноцінним. Такий вибір — право людини, і він не потребує ні пояснень, ні діагнозу. Зовні однакова самотність, звісно, може бути і вільним вибором, і захистом від близькості. Але питання про її функцію має сенс лише тоді, коли людина сама від неї страждає або сама про це питає.

Причому навіть така самодостатність не суперечить людському зв’язку. Дональд Віннікотт показав, що «здатність бути на самоті» формується в присутності іншого, у ранньому досвіді достатньо надійного зв’язку [18]. Потреба в іншому лежить біля витоків особистості, але не мусить визначати все її подальше життя.

Проблема починається в іншому місці: коли інший перестає сприйматися як самостійний суб’єкт і перетворюється на обов’язкову умову збереження певного уявлення про себе.

Мені потрібна вже не просто кохана людина. Мені потрібно, щоб вона постійно підтверджувала, що я сильний. Або винятковий. Або незамінний. Або морально бездоганний. Або несправедливо скривджений.

Тоді любов поступово перестає бути стосунками двох самостійних людей і стає системою, у якій вони взаємно обслуговують психологічні захисти одне одного.

Справжня близькість, можливо, передбачає не відмову від будь-якої залежності, а здатність зберігати відмінність між собою та іншим. Я можу потребувати твоєї любові, але не маю права перетворювати свою потребу на зобов’язання, яке знищує твою автономію. Я можу болісно переживати твою незгоду, але не мушу оголошувати її насильством. Я можу віддавати тобі багато, але повинен відрізняти вільну самовіддачу від прихованої вимоги компенсації. І так само ти не маєш права використовувати мою залежність для примусу чи експлуатації.

Виходить, зрілість стосунків визначається не відсутністю взаємної потреби одне в одному. Вона визначається здатністю двох людей зберігати суб’єктність усередині цієї потреби і свободою не робити стосунки обов’язковою умовою власного життя.

16. Від тимчасового порятунку до глибокого одужання

Повернімося до питання про психотерапію. Я запропонував би розрізняти кілька завдань, які постають на різних етапах роботи.

Перше — відновлення безпеки. Якщо людина перебуває в небезпечних стосунках, треба допомогти їй захистити себе, відновити межі, отримати підтримку й вийти з-під прямого руйнівного впливу. На цьому етапі чітко назвати насильницькі дії своїми іменами буває принципово важливо.

Друге — відновлення психологічної стійкості. Людина повинна отримати можливість проживати болісні почуття, не руйнуючись під їхнім тягарем. Повернути сон, повсякденне життя, здатність ухвалювати рішення й довіряти власному сприйняттю.

Третє — дослідження власної психологічної організації. Тут з’являються питання про сценарії, що повторюються, несвідомі очікування, стиль прив’язаності, захисти й ідентичність. Ставити їх механічно не можна: наскільки глибоко і коли до них звертатися, залежить від стану людини, її безпеки і характеру того, що сталося.

Четверте — трансформація звичних способів існування. Людина поступово вчиться інакше переживати близькість, конфлікт, відмову, залежність і автономію.

П’яте — формування нової життєвої перспективи. У якийсь момент терапія перестає бути переважно дослідженням минулого і стає дослідженням можливостей майбутнього.

Це не обов’язково послідовні етапи. Вони можуть переплітатися, повторюватися й мати різну вагу залежно від ситуації. Але для нашого міркування важливе інше.

Тимчасовий психологічний порятунок і глибоке одужання — не одне й те саме. Перше може полягати в припиненні руйнівного впливу. Друге — у зміні тієї внутрішньої організації особистості, яка обмежувала свободу людини в стосунках і у власному житті.

Звідси потреба переглянути роль терапевта. Він не повинен перетворюватися на обвинувача відсутнього партнера. Але не повинен ставати й слідчим, який за будь-яку ціну шукає приховану провину клієнта. Його завдання складніше: створити простір, у якому людина зможе поступово виявляти власні суперечності й не переживати це як знищення своєї особистості.

Визнати власну агресію — не означає визнати себе поганою людиною. Виявити залежність — не означає втратити гідність. Усвідомити маніпулятивну функцію власного страждання — не означає заперечувати саме страждання. І зрозуміти механізми, які підтримували певні стосунки, — не означає виправдати чужі руйнівні дії.

Можливо, саме здатність витримувати складність власної особистості і є однією з головних умов справжньої психотерапевтичної трансформації.

17. Чому одужання іноді виявляється болючішим за розставання

Тут є ще одна обставина. Ми звикли вважати, що людина прагне позбутися страждання. Але, можливо, у деяких ситуаціях для психіки важливіше зберегти звичну організацію власного «Я», навіть якщо вона постійно відтворює біль. Не тому, що людина свідомо хоче страждати, а тому, що руйнування звичної ідентичності може відчуватися як ще більша загроза.

Уявімо жінку, яка все життя вважала себе винятково самовідданою людиною. Її моральна цінність трималася на переконанні, що вона любить глибше і віддає більше за інших. І раптом у терапії з’являється можливість побачити, що за деякими її жертвами стояли вимоги, контроль і потреба в моральній перевазі.

Що відбувається в цю мить? Ідеться вже не про визнання помилки. Під загрозою опиняється ціла система уявлень про себе. Якщо моя самовідданість не завжди була вільною любов’ю, то хто я?Якщо мої страждання не завжди означали мою правоту, як тепер розуміти власне життя?Якщо інший не був винен у всьому, що робити з історією, яку я стільки років розповідала собі?

Такі відкриття можуть переживатися як внутрішня катастрофа. І саме тут терапія здатна виконати свою найскладнішу роботу: допомогти людині не втекти від невизначеності, що виникла, не замінити колишню ілюзію новою, не перейти від ідеалізації себе до тотального самозвинувачення, а витримати поступову зміну власного образу.

Справжнє одужання іноді вимагає не лише розставання з іншою людиною, а й розставання з певним образом самого себе.

Цей процес не обов’язково руйнує цілісність особистості. Навпаки, він може привести до складнішої, багатовимірнішої і стійкішої організації власного «Я». Людина поступово виявляє, що може бути люблячою і агресивною, сильною і вразливою, турботливою і егоїстичною, здатною завдавати болю і визнавати його. Їй більше не потрібно зберігати бездоганний образ себе, щоб і далі себе поважати.

І, можливо, саме тут з’являється нова свобода.

18. Межа методу. Коли побачити неможливо

Те, що описано в попередньому розділі, трапляється не завжди. Не кожна людина може пройти через розставання з колишнім образом себе. І важливо сказати чесно: це не поразка терапії і не слабкість людини.

Почну з того, що об’єднує всіх нас. У кожного є місця у власній історії, куди він воліє не дивитися. Є вони і в автора цих рядків, і в будь-якого терапевта, і в кожного читача. Тому йтиметься не про «тих, хто не бачить»: таких окремих людей не існує. Ідеться про механізм, знайомий кожному. Просто в одних він захоплює невеликі ділянки життя, а в інших — майже все.

Здається, ніби людина просто забула свої вчинки. Але найчастіше це не так. Факти вона пам’ятає: що пішла, що кричала, що тижнями мовчала. Змінюється сенс: «я зробив це, бо він…», «у мене не було вибору», «це було зовсім інше». Ще 1990 року Рой Баумайстер із колегами показали, що той, хто завдав шкоди, і постраждалий розповідають про той самий конфлікт по-різному. Перший бачить свої дії зрозумілими й виправданими, а саму історію — завершеною [19]. Згодом Maryam Kouchaki і Francesca Gino виявили, що спогади про власні неетичні вчинки з часом стають менш ясними і яскравими, ніж спогади про інші події [20]. А Костянтин Седікідес із колегами, вивчаючи «мнемічне нехтування», показали ще тоншу річ: загрозливі відомості про себе людина гірше пригадує, але цілком нормально впізнає, якщо їй їх показати [21]. Пам’ять не стерта. До неї просто не звертаються.

Психоаналіз давно знає цей стан. Це не витіснення, за якого зміст справді недоступний, а те, що Джон Стайнер назвав «заплющити очі»: знати й не знати водночас [22]. Сартр описував схоже як «погану віру» — свідомість, яка знає, від чого відвертається, і саме тому так спритно відвертається.

Це можна описати й образно. Уявімо, що в одній людині живе кілька «я». Це не метафора божевілля, а норма: я на роботі, я з матір’ю, я у сварці з близьким — трохи різні люди. У кожного своя пам’ять про події і свої мотиви. Американський психоаналітик Філіп Бромберг усе життя писав про те, що особистість у нормі складається з безлічі таких «станів себе» [27]. У здоровому випадку вони знають одне про одного й можуть домовитися. Сам Бромберг формулював це так: «Здоров’я — це не інтеграція. Здоров’я — це здатність стояти в просторі між різними реальностями, не втрачаючи жодної з них».

Але іноді ці «я» перестають зустрічатися. Уявімо людину, у якій живуть щонайменше двоє. Один — порядний і турботливий, той, хто все робив заради близьких. Інший — колись принижений і тепер непомітно мститься холодом і мовчанням. Обидва пам’ятають ті самі дні й ті самі слова. Але мотиви в кожного свої, і одне з одним вони не зустрічаються. Коли така людина розповідає свою історію, говорить перший. А діє другий.

Чому вони не можуть зустрітися? Мені здається, головна причина — сором. Це радше моя гіпотеза, ніж доведений факт: дослідження сорому і клінічний досвід указують у цей бік, але остаточної відповіді немає. І, можливо, саме тому це питання так цікаво досліджувати далі.

Психологи розрізняють провину і сором. Провина спрямована на вчинок: «я зробив погане». Сором спрямований на всю особистість: «я поганий». Провину можна винести: учинок можна визнати, виправити, загладити. Сором винести набагато важче, бо він стосується не того, що ти зробив, а того, хто ти є. Дослідження June Tangney та її колег показують, що люди, схильні до сорому, частіше перекладають відповідальність на інших і частіше зляться, а схильність до провини без сорому з цим не пов’язана [23].

Якби два «я» зустрілися, порядному й турботливому довелося б дізнатися, що він і є той принижений, а його холод був помстою за давню образу. Це означало б пережити той самий сором, від якого він захищався все життя. І психіка обирає, щоб вони не зустрічалися. Це не дурість і не злий умисел. Це самозбереження.

Тут же видно, де може відкритися вихід. Сором зачиняє двері, провина їх відчиняє. Поки людина чує в правді про себе «я поганий», вона не може на неї дивитися. Коли та сама правда звучить як «я зробив погане», її стає можливо винести, визнати і щось із нею зробити.

Одне застереження. Бувають важкі стани, коли одна частина людини справді зовсім не пам’ятає, що робила інша. Це окрема клінічна ділянка, і тут ідеться не про неї. Усе, про що говориться в цій статті, — норма, яка тією чи іншою мірою є в кожного.

Звідси зрозуміло, чому зламувати цей захист небезпечно. Іноді хочеться знайти техніку, яка нарешті поверне людині правду про неї саму, наприклад регресивний гіпноз. Але такі техніки погано вивчені, а спогад у них легко змішується з навіюванням. Елізабет Лофтус ще на початку дев’яностих докладно показала, як у терапії, що шукає «приховані» спогади, вони можуть не відновлюватися, а створюватися, і як гіпноз посилює впевненість людини в спогаді більше, ніж його точність [24]. І головне: навіть якщо спогад удасться повернути, разом із ним повернеться і сором, від якого його було закрито. Людина може не пережити цієї зустрічі із собою, і її стан стане тільки важчим. Не випадково Фройд свого часу сам відмовився від гіпнозу і шукав інший шлях.

Що ж тоді може терапія? Фройд знайшов відповідь у праці 1914 року: те, чого людина не пригадує, вона повторює [25]. Вона не пригадує свого вчинку, а знову його здійснює, зокрема в стосунках із тим, хто їй допомагає. Отже, минуле не треба видобувати силоміць. Воно саме з’являється тут і тепер, і його можна дбайливо помітити разом, тієї миті, коли воно відбувається. Не «пригадайте, як ви мовчали з дружиною», а «мені здається, ви зараз замовкли зі мною так само — що з вами відбувається?». Це набагато безпечніше, бо відбувається в стосунках, де людина вже почувається прийнятою.

Ще терапія може знизити ціну того, щоб побачити. Juliana Breines і Serena Chen показали: люди, яких спонукали поставитися до власного морального проступку зі співчуттям до себе, сильніше хотіли загладити шкоду і не повторювати її, ніж ті, кого налаштовували думати про свої чесноти [26]. Показово, що й зручна забудькуватість зникає, коли загрозу образу себе знижують, наприклад коли людина перед цим згадує про те, що для неї по-справжньому цінне [21]. Що менша загроза, то менша потреба відвертатися. Співчуття до себе не знімає відповідальності. Воно робить її стерпною.

Але все це лише умови, а не гарантії. Є люди, для яких побачити себе інакше поки що неможливо, а іноді так і не стане можливим. І тут, мені здається, питання треба звернути до самого терапевта. Бажання, щоб клієнт нарешті зрозумів свою роль, може непомітно перетворити терапевта на того самого слідчого, про якого йшлося вище. Розуміння терапевта важливе: від нього залежить, як він тримає людину, що помічає, коли мовчить. Але це розуміння залишається інструментом турботи, а не метою, до якої клієнта треба привести.

Побачити чи не побачити — право самої людини. Завдання терапії — зробити це бачення можливим і стерпним, але не обов’язковим.

Мабуть, у цьому і полягає межа методу. І в ній немає нічого сумного. Це давнє правило будь-якої допомагальної роботи: передусім не нашкодити.

19. Що ще треба дослідити?

Запропонована концепція поки що залишається системою теоретичних припущень, а не завершеною науковою моделлю. Її треба перевіряти. Насамперед слід з’ясувати, чи справді виокремлені жертовні позиції утворюють самостійні психологічні конфігурації, чи їх можна пояснити вже відомими характеристиками особистості: стилями прив’язаності, нарцисичними рисами, особливостями емоційної регуляції, схильністю до румінації, психологічними захистами. Потім — як ці позиції взаємодіють із різними особливостями партнерів. Мені здаються перспективними кілька напрямів.

Дослідження прихованих психологічних контрактів. Як часто людина вважає свою добровільну самовіддачу підставою для зобов’язань, яких інший ніколи відкрито не брав? Які особистісні особливості сприяють таким очікуванням?

Дослідження жертовної влади. За яких умов демонстрування власного страждання стає способом керувати поведінкою іншого? За якими спостережуваними ознаками такий вплив можна відрізнити від нормального вираження болю, прохання про підтримку чи вимушеної реакції на примус?

Дослідження моральної самоідентифікації. Як потреба зберігати образ власної моральної бездоганності впливає на здатність визнавати свою агресію, помилки й суперечливі мотиви?

Дослідження психологічної симбіотики. Які поєднання особистісних особливостей і стратегій емоційної регуляції сприяють стійким руйнівним циклам? Наскільки ці поєднання передбачувані і чи змінюються вони впродовж стосунків?

Дослідження емерджентної деструктивності. За яких обставин руйнівна динаміка виникає без початкового наміру завдати шкоди? Як відрізнити взаємне підкріплення конфліктних реакцій від ситуації, де один партнер здійснює систематичний примусовий контроль?

Дослідження повторення стосунків. Які психологічні механізми людина переносить у новий зв’язок? Що сильніше впливає на повторення: вибір схожих партнерів, стійкі особистісні очікування чи знайома динаміка, що складається вже в самій взаємодії?

Дослідження терапевтичного процесу. Коли підтвердження переживань клієнта допомагає йому відновити автономію, а коли може мимоволі закріплювати захисну ідентичність? Як досліджувати несвідомі мотиви, не викликаючи вторинної травматизації і не перетворюючи терапію на пошук провини постраждалого?

Дослідження меж стерпності. За якими ознаками можна відрізнити мить, коли людина готова побачити власний внесок у те, що відбувалося, від миті, коли така зустріч із собою ще руйнівна? Які умови — безпека терапевтичних стосунків, співчуття до себе, зниження загрози образу себе — роблять це бачення стерпним? І як підтримати гідність людини, якщо вона так і не зможе на це подивитися?

Дослідження розділених «я». Яке переживання найбільше заважає людині поєднати різні свої «я»: сором, як припускається у вісімнадцятому розділі, страх чи щось іще? Це радше моя гіпотеза, ніж висновок, і перевірити її було б особливо цікаво. Окремих клінічних спостережень для цього недостатньо. Знадобляться дослідження пар, тривале спостереження за розвитком стосунків, аналіз комунікації, самозвіти обох партнерів і методи оцінювання конкретної поведінки.

Особливо важливо вивчати реальні наслідки дій і розподіл влади, а не обмежуватися суб’єктивними оцінками учасників. Запропоновані типології мають залишатися відкритими для перегляду, об’єднання або відмови від них, якщо дані не підтвердять їхньої самостійної пояснювальної цінності.

Але найцікавішим мені здається дослідження психологічної трансформації. Як визначити, що людина справді змінилася? Чи досить усвідомити колишні механізми? Чи головний показник — здатність інакше переживати близькість, конфлікт, відкинення і власну вразливість?

Тут ми повертаємося до головного філософського питання всієї роботи. Чи може людина перестати відтворювати власну психологічну історію, не заперечуючи її, а поступово звільняючись від потреби жити всередині колишніх захисних конструкцій?

20. Замість висновку. Право перестати бути жертвою власної історії

Мені здається, головна небезпека сучасної популярної психологічної культури не в тому, що вона навчилася розпізнавати насильство. Це безперечне досягнення. Небезпека з’являється тоді, коли вміння розпізнавати чужу деструктивність підміняє потребу досліджувати власну.

Людина отримує дедалі досконалішу мову для опису чужих психологічних проблем, але ця мова далеко не завжди допомагає їй зрозуміти себе. Вона знає, чому інший був нарцисом, маніпулятором чи аб’юзером. Але може зовсім не розуміти, чому певні стосунки так багато для неї означали. Які несвідомі очікування вона в них приносила. Які власні захисти відтворювала. Чому те саме страждання повторювалося з різними людьми. І що треба змінити в собі, щоб життя перестало йти звичним сценарієм.

Особливо важко, коли жертовність стає частиною ідентичності. Тоді відмова від колишньої інтерпретації подій означає не просто перегляд минулого, а втрату звичного образу себе. Якщо я не лише постраждалий, якщо моя любов могла містити приховані вимоги, а турбота — потребу в контролі, мені доведеться зустрітися з набагато менш зручною картиною власної особистості.

Але, можливо, саме ця зустріч і стає початком глибокої психотерапевтичної роботи. Не виправданням насильства. Не перерозподілом провини. Не відмовою визнавати реальне страждання. А виходом за межі тієї конструкції, у якій один назавжди залишається лиходієм, а інший — лише його жертвою.

Там, де насильство справді було, відповідальність за нього лишається на тому, хто його вчинив. Але навіть тоді постраждалий заслуговує на більше, ніж довічна ідентичність постраждалого. Він заслуговує на можливість збудувати своє життя за межами того, що сталося.

І тут ми повертаємося до початку. Можливо, справжнє завдання глибинної психотерапії не лише в тому, щоб допомогти людині зрозуміти причини свого страждання, і навіть не лише в тому, щоб виявити несвідомі мотиви, які підтримували руйнівні стосунки. Воно в тому, щоб допомогти їй пережити втрату колишнього способу бути собою, не зруйнувавшись і не сховавшись за новим захисним поясненням. Там, де людина до цього готова. А там, де не готова, — залишатися поруч, не квапивши й нічого не вимагаючи: можливість побачити не зникає від того, що її не нав’язують.

Залишатися в невизначеності досить довго, щоб побачити своє життя в об’ємі. Визнати власну складність. Побачити в іншому самостійну особистість. Перестати потребувати звичного розподілу ролей заради збереження внутрішньої цілісності. І поступово відкрити можливість жити інакше.

У першому випадку людина звільняється від влади іншого.

У другому — отримує можливість виявити й подолати ті внутрішні механізми, через які її власне життя й далі залишається невільним.

Справжнє перетворення починається не з остаточної відповіді на питання, хто був винен. Воно починається з того, що людина стає здатною поставити собі набагато важче питання:

«Хто я за межами історії про те, що зі мною зробили?»

І, можливо, ще одне:

«Ким я здатен стати, якщо моє подальше життя більше не мусить підтверджувати моє минуле?»

Джерела до цієї частини

Наведені дослідження підтверджують окремі психологічні механізми, описані в статті. Запропоновані типології жертовних позицій, поняття «жертовна влада», «психологічна симбіотика» в прийнятому тут значенні та «емерджентна деструктивність стосунків» залишаються робочими теоретичними конструкціями, що потребують самостійної емпіричної перевірки.

18. Здатність бути на самотіWinnicott, D. W. (1958). The capacity to be alone. International Journal of Psycho-Analysis, 39, 416–420.

19. Відмінність розповідей постраждалого і того, хто завдав шкодиBaumeister, R. F., Stillwell, A., & Wotman, S. R. (1990). Victim and perpetrator accounts of interpersonal conflict: Autobiographical narratives about anger. Journal of Personality and Social Psychology, 59(5), 994–1005.https://doi.org/10.1037/0022-3514.59.5.994

20. Вицвітання пам’яті про власні неетичні вчинкиKouchaki, M., & Gino, F. (2016). Memories of unethical actions become obfuscated over time. Proceedings of the National Academy of Sciences, 113(22), 6166–6171.https://doi.org/10.1073/pnas.1523586113

21. Вибіркова пам’ять на загрозливі відомості про себеSedikides, C., Green, J. D., Saunders, J., Skowronski, J. J., & Zengel, B. (2016). Mnemic neglect: Selective amnesia of one’s faults. European Review of Social Psychology, 27(1), 1–62.https://doi.org/10.1080/10463283.2016.1183913

22. Знати й не знати водночасSteiner, J. (1985). Turning a blind eye: The cover up for Oedipus. International Review of Psycho-Analysis, 12, 161–172.

23. Сором, провина і перекладання відповідальностіTangney, J. P., Wagner, P., Fletcher, C., & Gramzow, R. (1992). Shamed into anger? The relation of shame and guilt to anger and self-reported aggression. Journal of Personality and Social Psychology, 62(4), 669–675.https://doi.org/10.1037/0022-3514.62.4.669

24. Ненадійність «відновлених» спогадівLoftus, E. F. (1993). The reality of repressed memories. American Psychologist, 48(5), 518–537.https://doi.org/10.1037/0003-066X.48.5.518

25. Повторення замість пригадуванняFreud, S. (1914). Erinnern, Wiederholen und Durcharbeiten [Пригадування, повторення і опрацювання]. Internationale Zeitschrift für ärztliche Psychoanalyse, 2, 485–491. Англ. пер.: Standard Edition, 12, 147–156.

26. Співчуття до себе і готовність виправити шкодуBreines, J. G., & Chen, S. (2012). Self-compassion increases self-improvement motivation. Personality and Social Psychology Bulletin, 38(9), 1133–1143.https://doi.org/10.1177/0146167212445599

27. Множинність «я»Bromberg, P. M. (1998). Standing in the spaces: Essays on clinical process, trauma, and dissociation. Hillsdale, NJ: Analytic Press.